Із представленої Ухвали ВСУ вбачається, що суд касаційної інстанції виконавши свою головну функцію, перевіривши правильність застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права, правильно вирішив справу та досить доречно звернув увагу судів нижчих інстанцій на допущені помилки.

Так, відповідно до фабули справи, подружжя розірвало шлюб в судовому порядку в 2003 році, а в органах реєстрації актів цивільного стану зареєстрували своє розлучення тільки в 2006 році.

Цікавий момент полягає у тому, що майно було придбано саме в період, коли подружжя, так би мовити, вже перебувало у громадському шлюбі.

Відповідно до ст. 74 СК, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Тобто, фактично подружжя проживало однією сім’єю і майно яке було придбано ними є об’єктом права спільної сумісної власності. Однак, тільки те майно, яке було придбано за час спільного проживання жінки та чоловіка як сім’ї.

Суди попередніх інстанцій, які розглядали дану справу, не з’ясували до якого ж часу вони проживали спільно у громадянському шлюбі як чоловік і жінка та вели спільне господарство.

Вирішення цього питання є дуже важливим у справах такої категорії, адже, можливо, якась частина майна була придбана після припинення спільного проживання і ведення спільного господарства, а таким чином, було придбано одним із подружжя за власні кошти або за кошти отримані в кредит і є особистим майном одного із подружжя.

Для правильного вирішення спору необхідно чітко з’ясувати саме момент припинення спільного проживання чоловіка і жінки однією сім’єю.

Із судами цілком можна погодитися стосовно правильності визначення моменту припинення шлюбу. Так, ч. 2 ст. 114 СК передбачено, що у разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу. Однак, ВСУ у п. 15 своєї Постанови № 11 від 21.12.2007 р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз’яснив, що правило передбачено ч. 2 ст. 114 СК не поширюється на випадки, коли шлюб було розірвано у судовому порядку до 1 січня 2004 р., тобто до дня набрання чинності Сімейним кодексом.

Також важливим аспектом цієї справи, про який не можна забувати, це є те, що все майно було придбано за кредитні кошти.

При вирішенні таких спорів перш за все необхідно визначити обсяг спільного майна, а саме визначити скільки спільних коштів подружжям було сплачено по кредиту до моменту фактичного припинення спільного проживання однією сім’єю. Саме розмір цих коштів, які були сплачені в цей період і є об’єктом права спільної сумісної власності, а кошти сплачені після припинення ведення спільного господарства подружжям, є об’єктом особистої власності того з подружжя, хто сплачує кошти по кредиту за придбане майно. Безумовно, суд при вирішенні спору та поділу спільного майна, може як стягнути ці кошти з одного з подружжя, так і присудити права власності на майно в частині одній із сторін, зобов’язавши таку особу самостійно виплачувати кредит за частину отриману в майні. Зокрема, аналогічно ВСУ притримується саме такого шляху вирішення спору, що вбачається із Ухвали № 6-11399св07 від 19.12.2007 року.