Моральна та юридична сторона медичного втручання та лікарської таємниці 

Правила поведінки - це основа будь-якого суспільства, це плата за цивілізацію за рахунок обмеження особистої свободи людини. Ці правила можуть бути різними: правилами моралі, правовими нормами, традиціями, релігійними догмами. З плином часу виникають нові правила, старі змінюються, удосконалюються, адаптуючись до умов сучасного життя. Та іноді встановлені правила здаються нам помилковими або суперечать одне одному, у цих ситуаціях не важко розгубитися і зробити помилку. Особливе значення такі помилки мають, якщо правила стосуються діяльності лікаря, часто останньої ланки захисту здоров'я та життя людини.

Далі в цій статті хотілося б торкнутися деяких питань, що стосуються праці лікаря, його взаємовідносин з пацієнтом.

Звичайно, не можна заперечувати необхідність законодавчого регулювання діяльності лікаря. Та все ж варто визнати, що особливості стосунків лікаря та пацієнта не можуть в повній мірі відображатись на папері. Можливо тому іноді законодавство ставить лікаря у двозначне становище і не чітко визначає можливі варіанти його поведінки. 

У медичній практиці часто виникають запитання, на які важко знайти однозначну відповідь в законах України. Одне з таких питань стосується отримання згоди на медичне втручання.

За загальним правилом, відповідно до ст. 5 Конвенції про права людини та біомедицину, медичне втручання може здійснюватися лише після того, як заінтересована особа, будучи проінформованою, дасть на це свою добровільну згоду. Цей самий пункт також повторюється у ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров'я (далі - Основи законодавства). Водночас, Основи законодавства закріплюють норму, відповідно до якої пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

Однак, розуміючи можливу необхідність надання медичної допомоги негайно, законодавець прописав норму, відповідно до якої у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна. А відповідно до ст. 52 Основ законодавства, медичні працівники зобов'язані надавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані.

Ґрунтуючись на моральних засадах, виникають сумніви щодо правильності дій лікаря у випадку, якщо релігійні переконання забороняють особі медичне втручання, пов'язане із впливом на організм людини. Як повинен вчинити лікар, адже в Україні діє принцип свободи віросповідань, і лікар повинен поважати право людини на такий вибір? Згідно з законодавством, особа має право відмовитись від медичного втручання з будь-яких причин, у тому числі, якщо це суперечить її релігійним переконанням. Зокрема, віруючі церкви Свідки Єгови відмовляються від переливання крові. їх вчення категорично забороняє їм такий вид медичного втручання. Ця заборона діє навіть у тому випадку, коли мова йде про життя чи смерть.

Однак, чи доречно говорити про мораль, якщо на терезах життя людини, а в деяких випадках і її оточуючих?

Слід пам'ятати, що лікар повинен дотримуватись норм закону на рівні з іншими громадянами держави. А закон закріплює таку норму: якщо і після пояснень лікаря щодо того, що ненадання згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків. Лікар не може діяти проти волі особи, хоча й усвідомлює настання можливих наслідків.

Звичайно, особа, маючи конституційне право на життя, вільна сама розпоряджатися своїм життям, включаючи і відмову від надання медичної допомоги, розуміючи, що це може призвести до смерті.

Та ситуація ускладнюється, якщо медичне втручання необхідне малолітній особі чи вагітній жінці. Розглянемо право відмови від медичного втручання з погляду вагітної жінки, релігія якої забороняє переливати їй крові. її релігійні вчення не дозволяють такий вид медичного втручання, навіть, якщо це єдиний спосіб врятувати життя не лише їй, а і її ще ненародженій дитині. Слід звернути увагу на ч. 2 ст. 25 Цивільного кодексу України, відповідно до якої цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. Таким чином, до моменту народження життям дитини розпоряджається її мати. Хоча, законодавство певним чином захищає права ще ненародженої дитини. Ст. 50 Основ законодавства забороняє проведення операції штучного переривання вагітності при вагітності строком більше 12 тижнів. Існують лише деякі винятки з цього правила. Крім цього, ст. 1222 Цивільного кодексу України дозволяє скласти заповіт на ще ненароджену дитину, оскільки визнає її потенційним спадкоємцем. Отже, можемо зробити висновок про те, що з однієї сторони, закон надає ненародженій дитині певні права, а з іншої, у наведеному вище випадку, основоположне право на життя залежить від релігійних переконань її матері.

Крім цього, не чітко врегульоване законодавством право на медичне втручання щодо малолітніх осіб. Вони також частково обмежені у своїх правах, адже дозвіл на медичне втручання, пов'язане із впливом на організм особи, яка не досягла 14 років, дають їх законні представники. У випадку необхідності переливання крові дитині, батьки якої є віруючими однієї з релігій, яка не дозволяє такого виду медичного втручання, саме вони виберуть для неї смерть, забороняючи єдину можливу медичну допомогу. Звичайно, законодавець передбачив випадок, коли інтереси неповнолітньої особи суперечать інтересам її законних представників, та прописав норму в Основах законодавства, відповідно до якої, якщо відмову дає законний представник пацієнта, і вона може мати для пацієнта важкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування.

Слід пам'ятати, що інколи час, який витрачений на звернення в офіційні органи, буде працювати не на користь пацієнту.

Вбачається доречним доповнити українське законодавство нормою, яка б обмежувала батьків у правах щодо відмови від медичного втручання в організм їх неповнолітніх дітей, якщо це життєво необхідно. Адже, медичне право деяких розвинутих країн містить такі норми. Наприклад у Канаді та Великобританії рішення батьків або опікуна може бути скасоване медичним працівником, у випадку, коли один або двоє батьків чи навіть дитина захоче відмовитися від лікування. У даному випадку медичний працівник може діяти без згоди на медичне втручання, шляхом отримання судового рішення в ситуаціях, коли час дозволяє, або без дотримання такого порядку - в надзвичайних ситуаціях. У Японії лікар повинен поважати бажання дорослого, але може не прислухатись до бажання дитини та її батьків, якщо дитині ще не виповнилося 15 років. Австралійський закон не дозволяє Свідкам Єгови заборонити переливати кров їхнім дітям.

Необхідно звернути увагу на те, що не лише проблеми правового регулювання відмови від медичного втручання викликають ряд запитань у медичних працівників. Як показує практика, співвідношення обов'язку надання медичної інформації та права на таємницю про стан здоров'я у певних ситуаціях також ставлять медичних працівників у «незручне» становище. Адже, обов'язки, права і зобов'язання лікарів дуже тісно переплітаються між собою. Деколи дуже важко зрозуміти, як діяти в тій чи іншій ситуації.

Ще з давніх часів нерозголошення лікарської таємниці хворого було святим обов'язком лікаря перед своєю професією і перед пацієнтами. В українському законодавстві така норма закріплена в ст. 40 Основ законодавства, яка забороняє розголошення лікарської таємниці, крім передбачених законодавчими актами випадків. Однак, будь-яка норма без передбачення санкцій за її невиконання має лише декларативний характер. Тому ст. 145 Кримінального кодексу України закріплює відповідальність за незаконне розголошення лікарської таємниці. Суб'єктами цього злочину є медичні працівники та інші особи, у т. ч. і службові, яким відповідна інформація стала відома у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків.

З метою ілюстрації випадку, коли законодавство передбачає дуже багато прав та обов'язків різних суб'єктів та не вирішує проблему, яка виникла, розглянемо один з прикладів. До медичної установи звертається особа віком 16-17 років з вимогою про добровільне штучне переривання вагітності. Ст. 50 Основ законодавства закріплює за жінкою таке право. Згоду на медичне втручання відповідно до ст. 43 Основ законодавства дає сам пацієнт, і лише щодо пацієнта віком до 14 років (малолітнього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників.

Частина 2 ст. 284 Цивільного кодексу України встановлює, що фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.

Та право дати згоду на медичне втручання є не єдиним правом пацієнта. Пацієнт також має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні (ст. 39-1 Основ законодавства).

Одночасно, ст. 39 Основ законодавства передбачає право батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників на отримання інформації про стан здоров'я дитини або підопічного. Слід звернути увагу на те, що відповідно до ст. 6 Сімейного кодексу України правовий, статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Отже, можемо зробити висновок, що відповідно до законодавства України особа 16-17 років буде вважатись дитиною.

Проте, якщо інформація про хворобу дитини може погіршити стан здоров'я її батьків, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров'я дитини та обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.

Очевидно, що отримання батьками такої інформації щодо своєї неповнолітньої дитини може призвести до стресової ситуації та погіршення стану їх здоров'я. У такій ситуації не здивують сумніви лікуючого лікаря щодо необхідності повідомлення батькам дитини про таке її рішення, навіть у випадку вимоги надати інформацію. Лише лікар зможе відповісти на це запитання, адже законодавець надав йому достатню «свободу дій». Виключно від суб'єктивної оцінки ситуації медичним працівником і його моральних та етичних міркувань буде залежати розголошення таємниці юної особи.

Як вже зазначалось вище, іноді виникає необхідність обмежити доступ до інформації. Такий доступ можна обмежити не лише стороннім особам, а й пацієнту щодо його здоров'я. У ч. 3 ст. 285 Цивільного кодексу України закріплено можливість медичних працівників давати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, право обмежити можливість їх ознайомлення з відповідними медичними документами, якщо ця інформація може погіршити стан здоров'я такої фізичної особи або зашкодити процесу лікування. У ч. З ст. 39 Основ законодавства зазначено, що в особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоду здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. Хоча в законодавстві чітко передбачено право особи на повну та достовірну інформацію про стан свого здоров'я, здійснення цього права ускладнюється обмеженнями, пов'язаними з відповідними правами медичних працівників.

Практикуючі лікарі часто працюють за такою схемою. Лікар інформує членів сім'ї пацієнта, особливо у випадку його невиліковної хвороби. Хоча пацієнт не завжди дає чи має фізичну можливість у зв'язку зі станом здоров'я дати таку згоду на розголошення лікарської таємниці. Можна довго сперечатись і роздумувати щодо етичних міркувань лікаря. З однієї сторони, лікар виконує приписи закону, захищає здоров'я пацієнта і в цей самий час «перестраховує» себе, шляхом надання родичам інформації, від їх потенційних звинувачень щодо неправильного лікування, лікарської помилки чи претензій, мовляв, могли лікуватись за кордоном. З іншої сторони, позбавляючи пацієнта інформації, особливо у випадку, коли медицина вже безсильна, лікар бере на себе моральну вину за не вчинення хворою особою певних дій, які б вона могла вчинити у випадку отримання таких відомостей, зокрема, складання заповіту, юридичне оформлення певних справ, розкриття якоїсь інформації, здійснення ритуалів тощо.

Постійно йдуть розмови про необхідність чіткого законодавчого врегулювання медичної сфери чи про відсутність певних правових норм, критикується законодавець. Однак, слід пам'ятати, що індивідуальність людського організму вимагає індивідуального підходу лікаря до пацієнта. Особливо в медичному праві необхідно зважати на людський фактор.